Народне ОКО

Кремлівський карлик Мєдвєдєв розказує Ющенку про напад інопланетян, ржач! (+оригінал “рєчі”)

11.08.09 5:35| переглядів:

Так смішно глазкі строїть, бровкі хмурить, а сам всього-навсього маріонетка Путіна!

а ось це оригінал “рєчі”

Кілька фоток в тему:

Открытое письмо Дмитрия Медведева Диего Марадоне

Уважаемый Диего Армандович,
Проблемы в двусторонних матчах, конечно, существовали и ранее. Однако то, что мы наблюдаем в годы Вашего тренерства, нельзя воспринимать иначе, как отход от общепринятой в России практики договорных товарищеских ничьих. Приведу лишь некоторые примеры, которые характеризуют положение дел, сложившееся в результате целенаправленных действий Вашей сборной против российских футболистов.
На 45-й минуте наш защитник Игнашевич на правах гостеприимного хозяина любезно отдал мяч вашему нападающему Агуэро, ожидая со стороны последнего столь же джентльменского поведения в рамках российско-аргентинской дружбы. Вместо этого Агуэро со всей дури забубенил по нашим воротам, чуть не сломав казенную штангу, и безнадежно испортив счет на табло.
На 46-й минуте Лопес и вовсе направил мяч между ног нашему голкиперу Акинфееву, едва не лишив и без того страдающую от низкой рождаемости Россию молодого перспективного жениха. Хорошо, что Акинфеев успел пошире расставить ноги.
Не все хорошо в Аргентине и с изучением русского языка. Когда Дзанетти грубо сбил возле вашей штрафной Анюкова, наш игрок сказал ему всего одно слово. И я даже с трибуны хорошо видел, что слово это было сказано по-русски. И не взирая на тот факт, что это было самое частоупотребимое слово русского языка, ваш Дзанетти даже этого слова не понял.
Когда-то, если я правильно помню, великий сын аргентинского и русского народа Хорхе Луис Грибоедов сказал: «А судьи кто?». Именно это высказывание пришло мне в голову, да и в голову всего прогрессивного человечества, когда за явный снос Аршавина вашим вратарем не был назначен одиннадцатиметровый удар.
Грустно, что Аргентина слишком быстро забывает уроки истории. А между тем какие-то двадцать лет назад великие русские футболисты Александр Чивадзе, Тенгиз Сулаквелидзе, Ромаз Шенгелия, Виталий Дараселия и примкнувший к ним Оганесян камня на камне не оставляли от вашей обороны. И где тогда были все ваши хваленые аргентинские полузащитники, недонаподающие и псевдовратари?
Увы, проблемы между нашими странами вышли далеко за рамки футбольного поля.
Российско-аргентинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой аргентинцами линии на пересмотр итогов Фольклендской войны. Принижается роль Советского Союза в поражении обеих сторон, участвовавших в конфликте. В аргентинских учебниках истории никак не упоминается участие в конфликте переодетых пингвинами спецподразделений советских морских котиков. А между тем мячи, которые залетали в ворота нашей сборной, изготовлены на вьетнамских фабриках, с использованием подневольного детского труда.
Вряд ли можно назвать благоприятными условия, которые искусственно создавались накануне, да и во время недавнего пастырского визита к индейцам Патагонии Верховного Шамана Чукотского Автономного округа.
К сожалению у нас нет пока единой газотранспортной системы, и в этом вопросе придраться не к чему. Но это только пока. Российские ученые уже доказали, что земля круглая, и если начать копать из Санкт-Петербурга все время вниз, то можно протянуть газопровод до самого Буэнос-Айреса. Работы уже начались под видом строительства нового стадиона «Зенита».
Хотел бы проинформировать Вас, что в условиях антироссийского курса руководства аргентинской сборной мной принято решение отложить поездку сборной России на чемпионат мира в ЮАР. Такая поездка будет возможна, только если вместо вас главным тренером сборной Аргентины назначат Валерия Георгиевича Газаева. И я не сомневаюсь, что именно таким будет выбор аргентинского народа.
Когда-то, если я правильно помню, великий сын аргентинского и русского народа Николай Васильевич Борхес сказал: «Hasta la vista, baby».

Best Regards, Дмитрий (Anatolyevich) Медведев

ТЕРОР ЯК ЗАСІБ САМООБОРОНИ

Терор – це найстрашніша зброя в руках підпільної організації. Це заразом її остаточний і найсильніший аргумент, коли всі інші вже вичерпані, або коли наперед відомо, що вони будуть безуспішні. Сам характер терористичної боротьби, яка вимагає, з одного боку, проливу крові, з другого – потягає небезпеку, а то й страту жертвуючого собою члена організації, приневолює організацію братися за цю зброю в крайніх випадках, та взагалі до справи терору підходити якнайобережніше.

Річ у тому, що як довго ворог буде застосовувати найбільш жорстокі способи боротьби, як довго не буде дотримуватися таки своїх власних законів, а буде топтати елементарні людські права, й як довго не буде можна стримати його від цього всіма іншими способами, так довго є необхідна самооборона за допомогою терору. Терор як засіб самооборони має всебічне виправдання, зокрема, він є етично виправданий. Один із західноєвропейських публіцистів пише: „Бувають у житті народів, подібно як у житті поодиноких людей, ситуації, коли ми змушені діяти в дусі „первісного стану природи”, якщо тільки не бажаємо згинути. Це визнає навіть сьогоднішнє законодавство, яке дає право конечної самооборони. Коли гніт і нищення прав народу переходить межі, тоді й тут приходить стан „первісної природи”. У таких обставинах виступ поодиноких осіб, у якості месників за потоптане ногами право, можна привітати в такому самому значенні, в якому вже давно був схвалений постріл Вільгельма Теля. Світ завжди в подібних випадках уміє розрізнити, чи має він до справи із одним голим актом насильства, чи із актом, що відбиває в собі настрій всього народу”.

Розглянемо справу ближче. Ворог, що має свою державу, апарат, гроші, військо і поліцію, здавалось би, повинен вести боротьбу із внутрішнім ворогом законним способом, отже, так, як це сам собі вказав у законах. Здавалося б, що засоби державного ворога не будуть тотожні із засобами одиниці-садиста чи дикуна. Здавалося б, що протизаконне насильство має межі, що їх творять примітивні людські права. Та воно не завжди й не у всіх державах так буває.

Візьмемо хоча б один факт: поводження із в’язнями. Потрапляє революціонер у тюрму на довший проміжок часу. Вже сама ця подія для людини нещаслива: найбільші вигоди в тюрмі не заступлять найбільш безталанного існування на волі. Та ще ніяка підпільна організація не протестувала проти нього, що її член попав у тюрму. Коли однак державний ворог за допомогою своїх слуг не тільки топче всі права, що їх гарантував арештованому як громадянинові, але коли поступування із ув’язненим – це наруга над людською гідністю й, що більше, коли він перетворюється у звіра, тоді положення цілком змінюється.

Чув хто, щоб яка підпільна організація у світі поводилася в цей спосіб із поліційними посіпаками, яких дістала у свої руки й яким мала можність відплатити за подібні звірства? Скільки було б тоді крику у світі з боку ворогів і з боку своїх людей! Саме безкарність таких вчинків у державному апараті свідчить, що маємо тут до справи із цілою системою зовсім свідомо, хоч і незаконно, веденою таки самою державою. І цьому фактові не суперечить обставина, що держава нерідко припиняє на довший чи коротший час, чи в поодиноких місцях, дотеперішні насильства, бо оскільки робить це, то робить під примусом.

Тут саме приходимо до важливих висновків. Як довго держава не натрапляє на ніякий опір, як довго її звірства зустрічаються із мовчанкою, так довго насильства не тільки не закінчаться, але навпаки, набирають щораз то більш диких форм. Недостатність опору, мовчанка противника – це доказ його слабкості. Слабкість противника додає тільки сміливості державному ворогові, що є тоді певний повної безкарності. Тактика, отже, приймати удари й не відповідати на них – згубна тактика й для поодиноких людей, і для організації, і для народу.

Що може бути опором? У першу чергу – голодівка арештованих, висунення справи оборонцями, дальше – протест цілої суспільності, розголошення в пресі, друк книжок за кордоном, порушення міжнародних чинників, демонстрації в краю й за кордоном. Часом одне чи інше допомагає, в залежності від сили чи розголосу справи й від вразливості держави на публічну думку, свою й чужу. Однак, часом не допомагає й це, тоді, коли держава чується занадто сильною та почуває слабість гнобленого. Тоді, звичайно, починаються ще гірші репресії: масові арешти, криваві масакри демонстрантів, збільшені побої в’язнів, збезчещення арештованих жінок і т.д. – усе має на меті, щоб репресіями придушити дух опору й протесту.

І саме це є хвиля, коли терор необхідний. Тоді всякі моральні скрупули зникають. Голоси про „любов ближнього”, „пролив крови”, „гуманізм” стають смішними; аргументи про „шкідливий вплив терору на політичне виховання народу” – безглуздими; докази, що „терор ізолює революційну організацію і засуджує її на невдачу”, – обурливо наївними. Бо оскільки справжня любов до ближнього, справжній гуманізм наказують покласти кінець звірствам і жертвам, оскільки справжня мораль приневолює припинити наругу над елементарними людськими правами, оскільки честь поневоленого народу не має бути сплюгавлена, революційний дух здавлений у корені й у цілості, тоді варто сягнути за останнім аргументом. Гарні слова пішли із вітром. Тепер черга на свист револьверних куль і бомбові вибухи.

Терор, отже, сам у собі не менш моральне виправдання тому, що є він відповіддю на насильства ворога. Терор у цьому розумінні – це не насильство. Терор – це сила, що стає в обороні людських прав проти безкарного насильства, що топче їх. Сила, що стримує руку насильника, – не є насильством, а навпаки – боротьбою із ним. Тому терор дістає повний свій зміст тоді, коли належна відплата зустріне кожний акт насильства ворога. Належна відплата представникові системи нищення й насильства стане відлякуючим прикладом для його наступника. Тому в тяглості терористичної акції лежить її здорове підґрунтя. Терористичний акт – це акт всенародного осуду. Терорист – це один із суддів, що, жертвуючи собою для загального добра, во ім’я закону „Salus populi – suprema lex” (добро народу є найвищим законом), виступають проти тиранії й виборюють для народу волю.

Не треба доводити, яке велике значення мають такі акти терору; вони не тільки рятують честь нації, не тільки карають ворога, не тільки підносять престиж підпільної організації, але й схвалюють революційний Дух мас, збільшують енергію їх провідників, підривають у масах віру у всесильність ворожої держави, яку потрясають, і, більше того, вони ширять дезорганізацію й паніку в рядах ворога. Бо терор, як правило, звернений проти провідних осіб ворожої держави, проти чільніших представників системи грабежу, кривди й насилля, проти тих, що найбільше репрезентують цілу її гниль. У цьому й успіх терору, бо, вдаряючи чи то в провід, чи у важливу частину ворожого апарату, доводить до стану понервування й страху та підкопує самовпевненість як ворожих державних верхів, так і низів.

Ми затримались довше над безправствами ворога в поводженні із в’язнями. Погляньмо на справу шкільництва, утиску культурних і господарських установ, на справу колонізації наших земель.

Безперечно, терор – заслабкий засіб, щоб усунути ворога з наших земель; це, врешті, не його завдання. Це зробить повстання й війна. Та терор досить сильний, щоб осягнути ціль самооборони. Не треба приписувати йому більшого значення, ніж він має й може мати; це значення, що він має, цілком виправдовує його необхідність. Терор, як пише один із чужинців, „піднімає почування людської гідності у всіх понижених і поневолених та очищає атмосферу загальної вимушеної підлеглості. Кожний терористичний акт за кожним разом показує, що не можна придушити в народі устремління до свободи”. Політичне значення терору, додамо ми, полягає в тому, що він витворює стан напруження, непевності й провізорії, усуваючи тим самим, основи для закріплення ворожої влади на землі поневоленого народу. Терор підриває авторитет і силу ворожої держави та скріплює самопевність поневолених мас. Маса досі діставала тільки удари від ворога; тепер вона почала і йому наносити удари. А це факт важливий. Він свідчить, що щораз більше закріплюється переконання, що не безсилля й мовчанку слід протиставляти лихові, а навпаки, силу й найбільший опір та, що там, де починається насильство й де не помагають слова, залишається одинокий успішний засіб – терор.

Теґи: Мєдвєд, Мєдвєдєв, політика, ржач, росія, Ющенко

← Повернутись на головну сторінку